Єгор Гущин: «Нема бракованих фото — є незавершені ідеї»
Єгор Гущин – візуальний художник, фіналіст MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2025 та Futurespective Vogue Ukraine & Photovogue. Спочатку у житті Єгора були вірші й музика. Потім з’явилася плівкова камера – дідусів ФЕД. Перші плівки були зіпсовані. Але саме з тієї «помилки» почалося щось більше: випадкова подвійна експозиція стала основою його стилю. Сьогодні він працює з плівкою, поєднуючи експеримент і памʼять у власну візуальну мову.
Подвійна експозиція стала твоєю візитівкою. Як це почалося?
Достатньо випадково. На мильничці наклалися кадри. Спершу засмутився, відклав, а потім передивився: «О, тут щось є». Друг сказав: «це ж подвійна експозиція». Я пішов гуглити і вже потім почав експериментувати, але «олдскульно»: відзняв, не проявляючи, знову зарядив плівку і накладав другий шар. Пізніше взяв Canon EOS 300 із функцією multi-exposure і вже працював свідомо. Користуюся ним досі.
Хто хоче спробувати — з чого їм починати?
З чорно-білої плівки. Бо там просто чорне і біле — легше зрозуміти, як працює світло. У кольорі багато півтонів, і якщо робиш це вперше, дуже легко ненароком перетворити зображення на кашу. На ч/б можна зрозуміти логіку накладання й контрастів, а потім вже “гратися” кольором.
Твої мультиекспозиції часто виглядають як колаж. Як ти це технічно робиш?
У мене величезний предпроцес. Я відбираю багато фото, заздалегідь думаю, що на що накладатиму, інколи подвійна експозиція у мене ближча до колажу. Саме прицілювання — це майже “фотополювання”: чимало часу дивлюсь у видошукач, думаю «цю площину треба заповнити другим шаром», дуже довго очікую момент. Очі втомлюються так, що потім просто лежу із заплющеними — реально важко.
І ти ще «перезнімаєш екран». Звідки прийом?
Та насправді давно думав: «А що як сфоткати з екрану?», але соромився виглядати «диваком». Потім почув про практики Харківської школи фотографії, зокрема Романа Пятковку, який знімав сюжети прямо з телевізора. І я такий: “Все, роблю!”.
Тепер часто збираю колажі на ноуті, виводжу на екран, перезнімаю на плівку, проявляю й сканую і маю нормальну якість для принтів. Це і про ідею, і про носій: цифрові мікси «вбиваються» компресіями, а плівка це «закарбовує».
Ти працюєш з microfilm. Навіщо і як це вплинуло на зображення?
Microfilm інший за відчуттям: дуже низьке ISO – у мене було 6–12 – тепла монохромна «нота» після проявлення. Якось я тупо забув, що з рук таке не знімають і отримав легку розмитість. Спочатку засмутився, звісно, а потім зрозумів: ця «пливучість» працює краще, ніж ідеальна різкість. І я “вмонтував” це у концепт.
Про «брак». Для тебе – людини, які з ним працює, він існує?
У сучасному мистецтві — ні.
Нема бракованих фото, є незавершені ідеї.
Залишаю місце випадковості, але готую процес. Якщо вилізає «дефект» — питаю себе: «Чи може це підсилити серію?». Часто — так. Намагаюся не відкидати, а перезбирати. Це як квест: у лабіринті не здаєшся на першому тупику, а шукаєш обхід. І так майже завжди вдається перетворити «помилку» на сенс серії. Плівка ще й дисциплінує: мислиш 36 кадрами.
Ти часто працюєш із архівами. Що саме тебе в них чіпляє?
Пам’ять. Для мене це котушки дідусевої й батьківської плівки, пусті ділянки, напівзабуті фото. Я беру старі кадри, нашаровую їх на свої, іноді використовую порожню плівку як основу — ріжу, дряпаю, підпалюю, «псую» у прямому сенсі. Це не руйнування заради ефекту, а спосіб говорити про травму, час, забуття.
Так, помітно, що у твоїх серіях ключова тема пам’яті і травми. Чи може «псування» зображення бути формою зцілення?
Так. Плівка — медіум пам’яті. Архіви, мої дитячі фото — я роблю так, щоб це були не «сімейні альбоми», а об’єкти. Колажую, інколи думаю навіть про степлер, зшивання — не як цитату, а як жест. Це правда про зцілення: конвертувати біль у щось вартісне.
Як навчання у MYPH вплинуло на твою творчість?
Я довго сам вчив теорію і «застряг». Під час навчання мені просто допомогли розібратись, куди рухатись далі. Дали завдання, поставили дедлайни — і це мене зібрало. З того часу моя «мова» стала впевненішою, я зібрав випускний проєкт, який потім опублікували й виставляли у Vogue UA.
Ти згадував, що хочеш спробувати працювати з Polaroid. Який у тебе задум?
Цікаво подивитись, як подвійна експозиція «поведе себе» саме на полароїді. Хочу протестувати і спосіб, коли два кадри накладаються прямо в камері, і ручний: роз’єднати знімки, потім нашарувати. Подивитись, що вийде. З полароїдом взагалі кайф у тому, що все дуже фізичне — ти прямо відчуваєш матеріал у руках. Мені важлива “матеріальність”.
Де у твоєму процесі місце цифрі й мобільній зйомці?
Ніде. Телефон — щоб дзвонити (сміється). Для мистецької роботи — фотік і плівка. Я маю невелику цифрову «мильничку» для візуального щоденника, щоб не втрачати уважність. Але якщо мені потрібно щось красиве і чесне, то я беру плівку. На тлі AI все схоже між собою. Щоб виділятися, потрібні ручні процеси і автентика.
Ти майже не знімаєш «цифрою». Чому?
Для себе — ні. Можу взяти цифру під комерцію, але моя мова — аналог. Я краще куплю полароїд, ломо-камеру, камеру-обскура — це моє.
Як ти обираєш, з чим виходити на конкурси?
Я не граю «під смаки журі». Роблю те, що мені особисто зараз важливо. Мій нинішній проєкт — дуже особистий, про пам’ять і архіви. Він «зайшов» і це чесніший шлях, ніж підлаштовуватися.
А полярність реакцій на роботи для тебе ок?
Так. Найгірше — нейтральність. Коли подобається або дратує — це чудово. Коли «мимо пройшли» — от тоді погано.
Як бачиш «аналогове завтра»?
Зараз пік. Ще роки 2–3 хвиля триматиметься, далі стабілізація, а потім спад і коло просто почнеться знову. Частина людей втомиться і повернеться в цифру, але аналог лишиться як свідомий вибір і ремесло.
В тебе є якісь ритуали під час роботи над серіями?
Варю каву у V60, читаю кілька сторінок Муракамі, інколи Далі. Потім навушники і в процес.
А що слухаєш під час роботи?
Різне: неокласика (Sofiane Pamart тощо), можу Дрейка або олдскульний хіп-хоп, багато ambient.
Що важливіше — натхнення чи дисципліна?
Дисципліна. Натхнення не звалюється згори: ти щодня щось робиш — скануєш архів, читаєш, експериментуєш і в процесі прилітає ідея.
Покажеш кілька улюблених знімків? Є такі, від яких не втомлюєшся?
Із давніших — мінімалістичний маяк в Одесі, люблю за «тишу».
Із нових — роботи з проєкту для Dymchuk: дитячі фото, перезібрані в артоб’єкти. Від них не втомлююсь.
Яка твоя улюблена плівка?
Svema — за спогади. Люблю ще Tasma — така щільна, «дідівська» фактура. Звісно, Ilford, ну і microfilm, про який казав.
І наостанок, не страшно ділитися прийомами? Раптом хтось повторить.
Вже все кимось зроблено. Мене «не повторять», бо я тягну зі своїх архівів, спогадів, досвіду. Це не про секрет трюку — це про власну оптику. Я радий, якщо хтось надихнеться, а далі все одно всім доведеться шукати свою “мову”.
