“Розкриття”. Інтерв’ю з українським фотографом Олександром Гжинським.

«El desvelamiento» –  фотопроєкт українського митця Олександра Гжинського про людську вразливість, внутрішню силу та пошук справжнього «я». Поєднуючи аналогову та цифрову фотографію з ручним перенесенням зображень на дерево, автор досліджує взаємозв’язок людини, природи й часу.

Розкажи, будь ласка, чому саме дерево? Скільки тобі часу знадобилося для того,щоб опанувати цей матеріал і надати роботам свій завершений вигляд?

“Загалом часу, щоб презентувати проект, у мене зайняло приблизно 3 тижні. Так як це дуже довготривалий процес, роботи з деревиною, висиханням матеріалів, трансферів і обробки власне фотографій.

Все залежало також від розмірів. Особливо цікаво – це спостерігати за тим, як сама деревина залучає тебе в цей процес і змушує заземлитися,і водночас ти перевідкриваєш себе та передосліджуєш свій патерн поведінки взагалі роботи фотографіїю та пошуках себе в іншому типі реалізації власне свого твору”

У рамках збірної фотовиставки в мадридському просторі “Mad is Mad” Олександр створив окремий простір, де презентував понад 25 робіт, що уособлюють вироби з деревини. Їхні форми варіюються від невеликих дерев’яних фрагментів до великих листів фанери, кожен із яких по-своєму розкриває унікальність матеріалу. Водночас ці роботи говорять про природну недосконалість кожного предмета – його нерівності, фактуру, сліди часу та особливості, які роблять його неповторним.

У проєкті ти відмовився від класичного фотодруку на користь ручного перенесення зображення на дерево. Чи можна сказати, що в цей момент фотографія перестає бути лише фотографією і стає фізичним об’єктом, майже скульптурою?

“Я можу погодитися з цим твердженням, бо з моєї практики роботи з деревиною роботи абсолютно інакше сприймаються в концепті фотографії, її взаємодії та в тому, який сенс ти хочеш нести. У цьому проєкті я хотів поєднати фотографію з природою, щоб усе було максимально органічно”. 

Покажи свою найулюбленішу роботу

 “Ось це кубічне серце, особисто. Для мене це дійсно серце цієї експозиції цього проекту, тому що воно абсолютно тривимірне,і ти можеш комунікувати і навіть гратися з цим кубом, і те, що мені подобається, в цьому плані, фотографія припиняє бути просто об’єктом споглядання, тобто ти можеш комунікувати і також взаємодіяти.

 І водночас, так як у цьому кубі був застосований дуб, ця текстура, яку він надає, є унікальною, як на мене, і додає особливого характеру та ознак цій роботі».

Як змінюється твоє мислення під час роботи з пілвкою та цифоровою камерою? Чи ти вважаєш, що це два різні психотипи фотографа?

«Насправді це абсолютно два різні всесвіти, і кожен має свою унікальність. Наприклад, цифрова фотографія надає тобі більше гнучкості, у той час як аналогова надає унікальну текстуру та несе за собою особливу енергетику, яку цифра не може повторити».

Якби сьогодні тобі довелося повністю відмовитися від одного з інструментів – або від цифрової фотографії, або від плівкової, що було б важче втратити? І чому?

«Це найстрашніше запитання, але насправді кожен інструмент має свою унікальну цінність, і особисто я не можу не використовувати жоден. Проте, якщо не залишати мені вибору, то, мабуть, це буде плівка, але за умови, якщо у мене буде достатньо грошей».

Мені здалося, що у проекті “Розкриття” неможливо відокремити техніку від змісту: вразливість та недосконалість стають опорами. Чи вважаєш ти, що плівкова фотографія говорить про людську вразливість інакше, ніж цифрова? Якщо так, то в чому для тебе ця різниця?

“На мою думку, те, що я бачу в аналоговій фотографії, ті наші недосконалості, над якими ми не маємо контролю та впливу,  часто не роблять наш вигляд “некрасивим”, а навпаки, доповнюють нас. Можливо, я трохи складно це пояснив, бо я одночасно торкаюся і проєкту, і аналогової фотографії, так само, як, власне, у роботі над проєктом “Проявлення”. Кожен цей шрам, який є відбитком часу і моментів, які ми переживаємо, насправді не є нашою вадою. Вони дійсно є частиною нас, проте не роблять нас некрасивими. Це повна картина, і вона має свою красу та цінність.

В аналоговій фотографії вади створюють свій унікальний відбиток. Я насправді люблю незаплановані артефакти, які можуть з’явитися на Полароїді…”

Кожен проєкт веде за собою якісь висновки, які потім можуть породжувати щось нове. Що ти плануєш робити наступним? 

«Мені здається, що усьому є свій час, і ти ніколи не знаєш, коли тебе може спідкати якась нова ідея. Але, з одного боку, мені дуже подобається повертатися до своїх архівних фотографій та перероджуватись, перевідкривати себе в них і водночас так само застосовувати до цих знімків нові техніки, як-от перенесення на дерево, або експериментування, що допомагає реанімувати щось забуте або переосмислити це.

Ідея, якої я слідую: ми – це пам’ять, а без пам’яті немає нас. І все, що ми робили в житті – є нашим пазлом. Насправді це можна перевідкривати, переосмислювати й надавати цьому нового подиху».