Упродовж багатьох років Ельміра була зразковою дружиною, мамою двох дітей, працювала на рутинній роботі та займалася буденними справами. Тихенька, спокійна, зразкова й дуже хороша в очах усіх інших. Вона не привертала до себе уваги й, як сама описує, роками була “мертвою всередині”. 

Повномасштабне вторгнення стало каталізатором змін. У 38 років настав період, коли вона не розуміла, хто вона і що робить. Вважала, що не має жодних досягнень, але водночас прокинулися амбіції, які раніше придушувало оточення. Ці амбіції переросли у цілковите знищення роками встановлених рамок і розкриття себе як нової, світлої та емоційної особистості.

Зараз Ельміра — майстерка концептуальних автопортретів, яка не боїться показувати свої роботи всьому світу.

Шлях до миттєвої фотографії

Я виросла на Волині — регіоні, де з покоління в покоління цінували традиції. Моя мама зростала в українській родині, де дівчину виховували бути слухняною, доброю, старанною у навчанні й роботі по господарству. Це було не про обмеження, а про те, як тоді уявляли ідеал жіночності: дотримуватися правил, піклуватися про рідних, відповідати очікуванням суспільства.

Мій тато — азербайджанець, мусульманин, і ці традиції також сильно вплинули на наш дім. У підлітковому віці я мала довгу косу, жодної косметики чи коротких спідниць, а про гулянки й не йшлося. Батько не схвалював проявів жіночності, які виходили за межі його уявлень про скромність.

Не дивлячись на це — він завжди хотів, щоб я писала картини й розвивала свій талант. Але всередині мене звучав голос раціональності.

Я вирішила обрати «серйозну» професію, бо вірила в стереотип: талановитий художник — це бідний художник.

Ставши юристом – моя душа завжди прагнула творчості. І тепер я розумію, що бунтарський дух, який веде мене вперед — це спроба повернути те, що я тоді не дозволила собі мати, і знайти себе в мистецтві, яке завжди було частиною мене.

Після початку повномасштабного вторгнення я ненавиділа себе в дзеркалі.

Мені було соромно, що я вижила, коли інші гинули.  Життя здавалося порожнім. Навіть фотографія, яка завжди була частиною мене, здавалася безглуздою. Я переконувала себе, що це нічого не змінить, адже мистецтво не врятує людей від смерті.

Раніше у моєму домі майже не було дзеркал. Я рідко дивилася на себе — моє життя було про інших, про дітей, про обов’язки. Себе я ставила на останнє місце

А тепер у моєму домі багато дзеркал. Кожне з них відображає іншу частину мене — ніби розбиті фрагменти, які я поступово збираю докупи. Це нагадує японське мистецтво кінцуґі: коли розбита посудина стає ціннішою після відновлення. Його тріщини, заповнені золотом, підкреслюють його історію й красу.

Можливо, і я тепер збираю себе, щоб нарешті побачити цілісність

Перші автопортрети

19 грудня 2022 року я записалася на курс фотографа Романа Пашковського. Вже з першого заняття відчула, що тут зібралася класна спільнота. Багато хто знімав неймовірно круто, хтось працював на плівку — для мене це було щось майже магічне. Я ж тоді знімала на телефон і не мала часу для камери. Подумала: «Що я тут роблю?»

Але Рома створив таку атмосферу, що важко було не відкритися. Одне із завдань було: «Забудьте про правила — працюйте серцем, а не розумом». Спочатку сумнівалася, але дівчата в чаті викладали такі сміливі фото, що я просто ахнула: «Ого!» Це стало моїм поштовхом.

Так почався мій шлях. Я почала більше спілкуватися з Ромою, який став моїм першим ментором. Його поради спочатку здавалося дивними, але з часом вони почали відлунювати в моїй голові. І я зрозуміла, що він мав на увазі.

Пошук свого формату

Спробувавши плівку зрозуміла, що це не мій варіант на цю мить. Тут, у Португалії, це дуже дорого і проявлення займає багато часу.

А от коли я спробувала полароїд, моєму захопленню не було меж. Щось магічне є в тому, що натискаєш кнопку й одразу тримаєш результат у руках — фізично відчуваєш його. Для мене це стало зручніше: я одразу бачу, що виходить, і набагато легше роблю відбір. Моя перфекціоністська натура більше не бореться з сумнівами, бо я знаю, що дублів не буде, а значить, і вибору нема.

Полароїд подарував мені більше сміливості й харизми. Він дає впевненість у кожному кадрі, бо кожен момент унікальний і неповторний. І ця неповторність мене захоплює найбільше.

Як обрала свою першу камеру, і перша фотосесія на Polaroid

Я багатьох питала поради: добре, що маю друзів зі школи концептуальної та арт фотографії MYPH ART, у яких могла дізнатися щось про миттєві камери. Багато хто попереджав, що з Polaroid’ом складніше й дорожче, бо плівка може «не підлаштуватися», і кадр не вийде, а з Fujifilm, мовляв, усе простіше. Я вже й сіла замовляти Fuji, налаштувалася, аж тут пише подруга: «Маю контакт класного хлопця — Богдана з Polaclub. Він профі по полароїдах, точно відповість на твої питання».

Спочатку подумала:

Та кому я там буду цікава? Я ж у Португалії купую, а він в Україні.

Утім, написала. Богдан не полінувався: відповів мені величезним текстом, усе детально пояснив. На радощах я наступного ж дня пішла й купила Polaroid. Але камера ще два тижні лежала нерозпакованою — я її боялася, думала, що нічого не вийде.

Одного разу на зйомці ніяк не могла «увійти» в процес. Тоді вирішила:

Гаразд, час спробувати полароїд.

Дістала його, стою напівроздягнена, намагаюся зрозуміти, як правильно вставити картридж. За п’ять хвилин глянула на першу фотографію — і скрикнула від захвату: “Вау, це шедеври!”

Одразу захотілося ще й ще. Мене просто накрило, мов дитину, що вперше отримала суперцікаву іграшку.

Подальші експерименти з Polaroid

Після першої зйомки мене понесло — у голові були тільки полароїди. Діти вже жартували, що коли відкриють холодильник, то там лежатимуть не продукти, а самі полароїди. Я якийсь час нікому їх не показувала, а потім поділилася з дуже близькою людиною. Він глянув і каже: “Ельміра, інжир — це просто бомба!”. Уся ця сесія була на 8 кадрів, один зіпсувався, а решта сім вийшли. Тоді я повністю лазила по деревах, подряпалася, але мені було байдуже — хотіла круті знімки. 

Спочатку думала лишити дві-три фотографії, але він подивився й каже: “Та я не хочу викидати жодної, це офігенна серія!”. У мене тоді колір дуже прикольний вийшов, бо я гралася з експозицією: на одній додавала, на іншій зменшувала. 

Особливо я люблю кадр, де я обіймаю той інжир. Там усе вийшло, як акварель — дуже гарні кольори. Тоді я зрозуміла, що саме отакі спонтанні штуки та природа — це моє.

«Я долаю кілька бар’єрів одночасно»

Мене багато критикували, особливо жінки. Казали: «Займися чимось серйозним, навіщо тобі ці автопортрети?». Рідня взагалі не сприймала мого нового хобі; дехто з близьких намагався присоромити. Якось подруга сказала: «Який чоловік захоче, щоб на його жінку голу дивилися?». Я відповіла:

Для мене це мистецтво. Інакше жити я не зможу!

Одна справа, коли такі автопортрети знімає 25-річна дівчина, і зовсім інше — коли це робить 41-річна жінка з двома дітьми. Люди вражені, бо в моєму віці, здається, така відвертість неприйнятна. Але я вирішила: що тільки мені вирішувати що мені можна, а що ні. Хочу, можу і буду! Спочатку було важко, особливо коли я опублікувала перший автопортрет без одягу. Страх був величезний, але з кожним разом я вчилася долати його і ставати сильнішою.

Якось я сказала своєму ментору Ромі Пашковському: «Розумієш — сім’я, родичі…» Він на це промовчав. Тоді я питаю: «Ну окей, але кому я це маю показувати?».

На що він відповів:

Покажеш усьому світу!

Чим сміливішою я ставала у своєму мистецтві, тим більше відкривалися ті, хто підтримував, захоплювався, допомагав і спонукав сяяти яскравіше. Особливо це ставалося в моменти сумнівів, коли я не розуміла, кому це взагалі потрібно. Але тепер я знаю, що це важливо, принаймні для однієї людини — для мене. І я буду творити доти, поки відчуватиму це бажання.