Якщо ви думаєте, що Polaroid просто інструмент миттєвого фото на згадку, то вам ще не траплялись роботи Мауріціо Галімберті.

Цей італійський фотограф буквально розщепив час і зібрав його знову, але вже у вигляді візуальних мозаїк, портретів, що живуть не в одному моменті, а в тисячі маленьких. 

Про автора

Це людина, яка змусила Polaroid змінити свою суть: із інструмента для швидких спогадів він у його руках перетворився на засіб філософського дослідження часу, ритму й погляду. Його світ — не момент, а множинність моментів.

Його фірмовий стиль — так звані «мозаїчні портрети»: десятки, а іноді й сотні маленьких полароїдів, з яких складається одне зображення.

Але це зображення завжди трохи “дихає”, трохи зміщене, наче пульсує. У цих роботах є щось від кубізму, щось від джазу, щось від дитячої гри з пазлом, де важливий не тільки результат, а й сам процес збору.

Галімберті і Polaroid

Галімберті працює з Polaroid ще з 1980-х, коли вперше взяв до рук культову SX-70, у той час, коли цифрова революція ще не стерла цінність ручної фотографії. І з того моменту вже ніколи не зраджував цьому формату. 

Спочатку він знімав архітектуру, захоплюючись геометрією та ритмом міських ліній, а згодом перейшов до портретів. Він не просто «робить фото», а будує обличчя, як архітектор будує простір.

У 2003-му він став офіційним портретистом Венеційського кінофестивалю — створював фото тих, кого зазвичай знімають сотні камер одночасно, але йому вдавалося вловити щось інше: не образ, а присутність.

Форма в основі всього

У його творчому доробку — цілі фотоцикли, присвячені Нью-Йорку, Кубі, Мілану, Парижу. Він надихався не тільки містами, але й музикою Бетховена, архітектурою Френка Ллойда Райта, фільмами Вісконті.
Але в центрі — завжди форма.

Вона — герой, музика, ритм його знімків.

Галімберті називає себе людиною з внутрішнім метрономом, і це дійсно відчувається: його фото не просто бачиш — ними хочеться диригувати. 

І навіть попри популярність, він залишився вірним аналоговому процесу. Усі його роботи створені «в камері»: жодного монтажу, жодного цифрового втручання. Тільки світло, рука, плівка — і час, який він збирає у мозаїку, шматочок за шматочком.

“Внутрішній метроном”

Цікаво, що Galimberti майже не втручається у свої кадри після зйомки. Усе створюється прямо в камері: кадр за кадром, вручну, з відчуттям простору, часу й руху. Сам митець каже, що його натхненням стала творчість футуристів, кінематографічні монтажі і… «внутрішній метроном».

У його роботах є щось кінематографічне, але без руху. Щось музичне, але без звуку. Він зміг зробити з «швидкого» формату щось глибоко споглядальне. І якщо класичне фото — це стоп-кадр, то у Галімберті кожен кадр — це крок усередину простору й миті.

Авторка: Ліза Воронцова