“Відчувати світло”: Інтервʼю з фотографом Володимиром Ковалем про аналогову фотографію.
Ми живемо всередині гіперактивного інформаційного шуму, де штучне множиться швидше, ніж встигає осісти досвід. Перенасиченість стає фоном, а втома – майже віковою. У цій точці ми опиняємося на роздоріжжі: продовжувати плисти у нескінченному скролінгу й алгоритмах ШІ чи зупинитися, щоб повернути собі власні відчуття й сенси.
Нещодавно ми поспілкувалися з львівським фотографом Володимиром Ковалем про те, як аналогова фотографія повертає тілесність зображенню, надає нових сенсів і вчить відчувати світло на дотик.
Розкажи, з чого почалося твоє захоплення фотографією? Можливо, ти пам’ятаєш, коли вперше взяв у руки аналогову камеру?
Моє захоплення фотографією почалося ще в довоєнний час, коли я проходив фотокурс із серією практичних завдань. Одним із них було відзняти повний рол плівки. Плівки я тоді боявся майже фізично — не знав, з чого почати і як до неї підійти.
У якийсь момент я згадав, що мій батько в молодості захоплювався фотографією. Я піднявся на батьківський стрих і знайшов там коробку з фотоприладдям: камери, об’єктиви, плівки. Згодом я власноруч відсканував ці кадри й уперше побачив минуле очима тата — але це вже окрема історія.
Тоді ж я взяв у руки Zenit-E, заправив його плівкою і зняв свою першу плівкову фотосесію. Через тиждень отримав скани — і був у легкому шоці. Я раптом зрозумів, що цифрова фотографія не має тієї ефемерної якості, яка перетворює знімок на предмет, на річ із вагою й присутністю.
Відтоді я сприймаю цифру як чудовий і зручний інструмент, але відчуття справжньої фотографії для мене остаточно оселилося у царині плівки.
Хто або що тебе зараз надихає?
Чесно кажучи, зараз мене надихає небагато. Тривожно-депресивний розлад сильно звужує відчуття наповнення, і світ у моїй голові часто виглядає гірким.
Втім, мене досі тримає мистецтво. Передусім — кіно: фільми Йоргоса Лантімоса, Девіда Лінча та Арі Астера дають відчуття, що авторське висловлювання ще можливе, попри перенасичення контентом.
У фотографії для мене незмінною точкою відліку залишається Вівіан Маєр — за людяність, глибину й майже обсесивну відданість зйомці.
Також книги. Я часто повертаюся до вже прочитаного. Наприклад, «Сто років самотності» Маркеса — текст, що працює з образами так, ніби фіксує їх у пам’яті, як фотографії.
Як це — після багатьох років практики почати експериментувати з миттєвою фотографією?
Обурливо. Після цифрової фотографії, де ти звик контролювати все, Instax позбавляє влади. Немає постредагування, немає права на виправлення — лише результат.
Кілька зіпсованих касет потому починаєш вчитися правилам, яких ніхто не пояснює: не знімай крайнощів світла, не підходь занадто близько, не довіряй власному оку, змирись зі спалахом і паралаксом.
Instax — це школа стоїцизму. У тебе нічого немає, і кожен кадр коштує дорого. Але рівно в ту мить, коли в руках з’являється вдалий фізичний відбиток, це «нічого» перетворюється на все.
Ти часто фотографуєш свою донечку Єву, і їй була присвячена твоя серія знімків Soft Corners. Чи вона вже знає, як працює Instax? Ти давав їй спробувати фотографувати на цю камеру?
Soft Corners — не зовсім про Єву напряму. Це радше про дім, у якому вона є центром тяжіння, точкою, навколо якої все вибудовується.
Вона ще не знімала на Instax сама, але дуже любить момент, коли я її фотографую, а потім ми разом сидимо й дивимося, як з’являється зображення.
Для мене це чиста магія. Я часто думаю про те, що в цей момент відбувається в дитячому мозку — коли світло буквально стає пам’яттю просто в тебе на очах.
У своїй серії вуличних знімків на Instax Paper Footsteps ти поділився, що Instax навчив тебе цінувати світло і крихкість миті. Чи були якісь несподівані виклики, які відкрилися під час зйомки?
Викликів було чимало, і більшість із них — через звичку мислити «по-цифровому». Я не раз псував кадри з елементарної дурості: намагався прикривати спалах, щоб отримати м’якше світло, й водночас перекривав експонометр — у результаті виходило ідеальне біле полотно.
Інша пастка — сутінки. Звичка знімати в напівтемряві призводила до повністю чорних кадрів, де момент існував лише в голові.
Були й технічні сюрпризи: якось я відзняв вісім кадрів, а дев’ятий застряг між роликами. Після короткого занурення у форуми з’ясувалося, що Instax Mini надзвичайно вибагливий до батарейок — працює стабільно лише з оригінальними Duracell. Із того моменту камера стала передбачуванішою, а я — уважнішим.
У підсумку Instax постійно змушує приймати крихкість процесу — світло, техніку і власні помилки — як частину зображення, а не як щось, що можна виправити.
Стріт-фотографія на цифру vs Instax — що з цього приваблює більше?
Instax для мене — не про стріт. Вулична фотографія вимагає швидкості й великої кількості кадрів; у мене самого лежить близько шістнадцяти тисяч невідібраних і необроблених вуличних знімків. Миттєва камера просто не витримує такого темпу.
Instax радше інструмент для розширення фотосвідомості. Це спосіб буквально торкнутися світла, навчитися його відчувати й розуміти, а вже потім переносити це розуміння в цифрову фотографію.
Цифра сильна й має безліч переваг, але сама по собі вона не цінна. Проте, змістивши ставлення до неї в бік повільності, шанобливості й продуманості, можна побачити в цифрових знімках ті самі ноти глибини, які зазвичай асоціюються з плівкою.
Як вважаєш: людство повертається до відголосків минулого, бо це модно, чи щоб відпочити від перевантаженого цифрою сьогодення?
Масова культура, звісно, впливає, але попит на децифровізацію з’явився не випадково. Людський мозок еволюційно не пристосований осмислювати важливість цифрового контенту. Коли ж ти тримаєш у руках фізичні носії фотографії, музики чи кіно, мозок сигналить: «це твоє», — і додає відчуття задоволення.
Додай втому від ШІ та нескінченної стрічки соцмереж — і отримуєш ескапізм у фізичне мистецтво. Як ковток прісної води посеред солоного океану.
